Розповідь очевидця Наточій Валентини Іванівни, 1930 р.н. "Пам'ятаю першою вбили нашу вчительку - Розу Абрамівну, а потім почали розстрілювати всіх. До нашого села приходили дві дівчинки - єврейки. Ми знали, яка доля їх чекає, моя мама хотіла їх врятувати, але не вдалося. Коли хоронили одну єврейську жінку, дівчаток поховали з нею в одній могилі живцем. Чоловіків дуже часто рятували партизани. А жили табірники погано... У радгоспі було багато свинарників, де жили полонені. Деякі навіть до таборів не доходили, падали по дорозі, помирали. Серед жителів Богданівки теж знаходились такі, хто добровільно допомагав німцям. Таких людей вважали зрадниками, їх виганяли за межі села, деяких "судили". Валентина Іванівна знову згадала про свою вчительку Розу Абрамівну: "Нашу Розу Абрамівну розстріляли, коли вона вже була вагітною. Ми спостерігали дуже часто, як розстрілювали євреїв. Я разом зі своєю подругою пішли на місце розстрілу і знайшли тіло Рози Абрамівни. Ми її поховали. Самих жителів села Богданівки не чіпали, та й не потрібно було, бо в селі була страшна епідемія тифу. Євреїв судили ні за що, розстрілювали навіть діток. Деякі з поранених самі просили, щоб їх добивали. Після розстрілу людей одразу спалювали, тому врятуватись було дуже важко".
Розповідь очевидця Зажерила Івана Гнатовича, 1934 р.н. «Хоч я ще був малим хлопчаком, але й досі пам’ятаю, як через село йшли колони змучених жінок і дітей, яких супроводжували румунські жандарми. Гнали їх туди, де були свинарники радгоспу «Богданівка». Було дуже холодно, а люди були майже роздягнені. Багато з них падали від голоду і спраги. Поселяли євреїв у свинарниках. Умови життя були страшними – тіснява, бруд, холод. Багато людей не витримували і вмирали. А інших виводили на край яру, неподалік якого тече Південний Буг, і розстрілювали. Кров текла прямо в річку. Це було жахливо».
Такі спогади дійсно дуже лякають. Нам пощастило, що нас не спіткало таке лихо і що в наш час життя не таке, як було в 1945 році. Пам’ятні знаки, обеліски, стели загиблим у роки Великої Вітчизняної війни встановлено майже у кожному місті та селі України. Є такі пам’ятники і в нас. …У пам’яті постає такий випадок: одного разу відповідальний партійний працівник, відвідавши мальовниче село над Бугом, повертався додому і побачив непримітну груду каміння, обнесену благеньким парканчиком. Здивований, він запитав місцевих жителів, що там знаходиться. Йому відповіли, що то – найтрагічніше місце не лише Богданівки, а й всього Доманівського району. Це місце масового знищення євреїв у роки Великої Вітчизняної війни. Почувши про це, він наказав негайно все знести, щоб і сліду не залишилося. Наказ було виконано.
Немає коментарів:
Дописати коментар