середу, 10 жовтня 2012 р.

Розповіді очевидців

Розповідь очевидця Наточій Валентини Іванівни, 1930 р.н. "Пам'ятаю першою вбили нашу вчительку - Розу Абрамівну, а потім почали розстрілювати всіх. До нашого села приходили дві дівчинки - єврейки. Ми знали, яка доля їх чекає, моя мама хотіла їх врятувати, але не вдалося. Коли хоронили одну єврейську жінку, дівчаток поховали з нею в одній могилі живцем. Чоловіків дуже часто рятували партизани. А жили табірники погано... У радгоспі було багато свинарників, де жили полонені. Деякі навіть до таборів не доходили, падали по дорозі, помирали. Серед жителів Богданівки теж знаходились такі, хто добровільно допомагав німцям. Таких людей вважали зрадниками, їх виганяли за межі села, деяких "судили".  Валентина Іванівна знову згадала про свою вчительку Розу Абрамівну: "Нашу Розу Абрамівну розстріляли, коли вона вже була вагітною. Ми спостерігали дуже часто, як розстрілювали євреїв. Я разом зі своєю подругою пішли на місце розстрілу і знайшли тіло Рози Абрамівни.  Ми її поховали. Самих жителів села Богданівки не чіпали, та й не потрібно було, бо в селі була страшна епідемія тифу. Євреїв судили ні за що, розстрілювали навіть діток. Деякі з поранених самі просили, щоб їх добивали. Після розстрілу людей одразу спалювали, тому врятуватись було дуже важко".

   Розповідь очевидця Зажерила Івана Гнатовича, 1934 р.н. «Хоч я ще був малим хлопчаком, але й досі пам’ятаю, як через село йшли колони змучених жінок і дітей, яких супроводжували румунські жандарми. Гнали їх туди, де були свинарники радгоспу «Богданівка». Було дуже холодно, а люди були майже роздягнені. Багато з них падали від голоду і спраги. Поселяли євреїв у свинарниках. Умови життя були страшними – тіснява, бруд, холод. Багато людей не витримували і вмирали. А інших виводили на край яру, неподалік якого тече Південний Буг, і розстрілювали. Кров текла прямо в річку. Це було жахливо».
Такі спогади дійсно дуже лякають. Нам пощастило, що нас не спіткало таке лихо і що в наш час життя не таке, як було в  1945 році. Пам’ятні знаки, обеліски, стели загиблим у роки Великої Вітчизняної війни встановлено майже у кожному місті та селі України. Є такі пам’ятники і в нас. …У пам’яті постає такий випадок: одного разу відповідальний партійний працівник, відвідавши мальовниче село над Бугом, повертався додому і побачив непримітну груду каміння, обнесену благеньким парканчиком. Здивований, він запитав місцевих жителів, що там знаходиться. Йому відповіли, що то – найтрагічніше місце не лише Богданівки, а й всього Доманівського району. Це місце масового знищення євреїв у роки Великої Вітчизняної війни. Почувши про це, він наказав негайно все знести, щоб і сліду не залишилося. Наказ було виконано.

вівторок, 9 жовтня 2012 р.

Кому вдалося втекти

Поталанило небагатьом – переважно дітям, яким вдалося втекти і яких надійно переховували місцеві жителі. Серед них – неповнолітні в’язні табору смерті в Богданівці: нині відомий в Молдові дитячий прозаїк і драматург, поет і публіцист К.Шишкан, житель далекого Тель-Авіву, адвокат і директор фірми поліграфічного устаткування, член керівництва Союзу воїнів, партизан і жертв війни з нацистами Я.Маніович, який 1991 році закупив і подарував Богданівській середній школі компютерний клас в знак благородства богданівців, які нехтуючи власним життям, врятували його. Це і колишній в’язень, яка юною пройшла пекло таборів в Доманівці та Богданівці, фабрику смерті в Освенцімі, залишившись з довічним тавром № 27129», Пакшина (Шварцман) Марія Мойсеївна, мати якої розстріляна взимку 1941 року в Доманівці, а батько Шварцман М.Ф., про якого варто розповісти докладніше. Народився Мойсей Фроймович 3.11.1911 року в с.Курники нині Тиврівського району Вінницької області в сім’ї селянина. Єврей. Член КПРС з 1939 року. Закінчив Вінницький педінститут. Працював вчителем, завідуючим райвно, завідуючим відділом Тиврівського райкому партії. В Радянській Армії з червня 1941 року. Замполіт батальйону 1124-го стрілецького полку 334-ї стрілецької дивізії, що входила до складу 43-ї армії 1-го Прибалтійського фронту, майор Шварцман при прориві укріплених позицій ворога біля с. Козонового Шумилінського району Вітебської області 23.06.1944 року в числі перших з ротою свого батальйону увірвався у ворожу траншею, відбив ряд атак гітлерівців, а 25 червня організував форсування ріки Західна Двіна і захопив плацдарм на її протилежному березі. В цьому бою загинув смертю хоробрих, 22 липня 1944 року йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він був також нагороджений орденами Леніна та Великої Вітчизняної війни. Його онук – Володимир – онук Марії Мойсеївни, загинув в Афганістані. Чи для того пройшла пекельні муки Великої Вітчизняної війни, втративши сім’ю, свідок бузувірських злочинів фашистів М.М.Пакшина, щоб страшний удар в материнське серце знову нагадав про лихоліття нікому не потрібних воєн? Незчисленні жертви в таборах смерті, на фронтах найкривавішої з воєн закликають до пам’яті, яка ціна Перемоги та сучасного мирного життя на українській землі.

Масові розстріли

Щодня, до 18 грудня 1941 року, партії приречених по 1500 – 2000 чоловік нескінченними колонами тяглися до останнього свого місця буття: Мостового, Доманівки, до колишніх колгоспів «Червона зірка», «Радянський селянин», радгоспів «Суха Балка», ім. Фрунзе, ім. Енгельса, «Акмечетські Ставки», «Богданівка». В кого ще теплилося життя, ледве добрівши до свого кінцевого пункту, охлялі, стомлені, відразу ж падали на напівпрогнилу, зіпрілу підстилку у відведених для ночівлі брудних, без вікон і дверей, конюшнях, свинарниках, корівниках, сараях, занедбаних клубах, гаражах, майстернях, складах. Холодний протяг пронизував виснажені, ледь прикриті ганчір’ям тіла, руки і ноги немилосердно проймали зашпори. Люди тіснилися в гурт, щоб бодай якось зігрітися, забувши про голод і спрагу. Проте невідступні морози та голод до ранку умертвляли десятки і сотні найбільш кволих і захирілих. Трупи небіжчиків, які довго не прибирались, неймовірна антисанітарія, велика скупченість невільників, відсутність харчування призводили до спалахів захворювань тифом і дизентерією. З 19 грудня 1941 року до середини лютого 1942 року тривали масові розстріли. За цей час в Мостовому і навколишніх селах окупанти знищили майже 40 тисяч, а в Доманівці – 18 тисяч євреїв. Керівниками і безпосередніми учасниками кривавого злочину були начальник польового гестапо В.Крігер, есесівець О.Герінг, комендант Доманівської жандармерії П.Гелітар, жандарми Ангел, Довлатас, Посталаті, начальник поліції Нікора. В акті від 5 квітня 1944 року комісії по розслідуванню злочинів, вчинених окупантами в Доманівці, зазначено, що нею виявлені за лісонасадженням на захід від колишнього будинку райвиконкому три могили довжиною 10 – 12 м і шириною 2,5 м, десять окопів довжиною від 4 до 10 м, вщерть заповнені трупами розстріляних. Ще більші сліди злочинів виявлені на схід від селища, на полях колгоспу «Радянський селянин» - найбільша з могил розміром 3х20 м, десять розміром 2х4 м, дві шириною 4 м і довжиною 8 м, дві такі ж на захід від Чуйки, де на великій площі за масою решток неперегорілих повністю людських кісток виявлено і місце спалювання небіжчиків, а поблизу салотопки, яка розміщувалась на схід від Доманівки, численні суцільні ями, в які злочинці вперемішку з людськими трупами заривали дохлих тварин. Чотирнадцятилітній Л.Рожецький, який пройшов пекло гетто в Березівці, Сирітському, Акмечетських Ставках, Доманівці і Богданівці, пізніше писав: «Я хочу, щоб з особливою ясністю запам’яталась кожна буква цих назв. Їх не можна забути. Тут були табори смерті. Тут знищувались фашистами безвинні люди тільки за те, що вони євреї… З трупів поступово створювались такі гори, що страшно було дивитись. Лежать в різних позах старики, жінки. Мертва мати пригортає в обіймах мертву дитину. Вітер ворушить сиві бороди стариків. Тепер думаю: як тоді не зійшов з розуму? Вдень і вночі сюди з усіх сторін збігались собаки. Доманівські пси розжиріли, як барани. Вдень і вночі вони жерли людське м’ясо, гризли людські кістки. Сморід стояв нестерпний. (Тут і далі спогади Л.Рожецького подаються за «Чорною книгою – 1» упорядників В.Гроссмана і І.Еренбурга, вид. «Інтербук» Запоріжжя, 1991 р., стор 81 – 91)

Табір смерті у Богданівці

 Ще жахливішим по жорстокості і масштабах злочину був табір смерті, створений у Богданівці. Тут в 27-ми свинарниках, кожен з яких був розрахований на 200 свиней, фашисти розміщували до двох тисяч і більше в’язнів. Так само, як і в Доманівці, люди сотнями гинули від голоду, холоду і хвороб – значна частина тих, кого тримали просто неба у відкритих літніх таборах для свиней. 21 грудня 1941 року румунські жандарми приступили до розстрілу мирних громадян. Їм допомагали вершити криваву акцію есесівці на чолі з оберштурмфюрером Гартунгом. Партії приречених зганяли до яру, поблизу соснового бору. Л.Рожецький згадує: «Смертників роздягали догола, потім підводили до яру і ставили на коліна, обличчям до Бугу. Стріляли тільки розривними кулями, прямо в потилицю. Трупи скидали вниз. На очах чоловіка вбивали жінку. Потім вбивали його самого». З краю урвища вбиті, а часто тільки поранені, падали на дно яру, де палахкотіло велетенське вогнище з соломи, очерету та дров. Маленьких дітей і кволих кидали в полум’я живцем. Штабелі трупів горіли цілодобово. Розслідуванням Надзвичайної державної комісії, очолюваної депутатом Верховної Ради СРСР В.Ф.Михайлюченком, та судово-медичних експертів в складі дійсного члена Академії наук України Г.І.Маркелова, професора судової медицини Ф.Н.Жмайловича, доцента Одеського медичного інституту А.Н.Целларіуса, головного паталого-анатома 3-го Українського фронту полковника медичної служби Р.Д.Штерна встанослено, що окупанти розстріляли в цьому таборі майже 52 тисячі в’язнів. Ніхто і ніяк не знайде виправдання їх мерзенній розпусті, коли на ніч насильно тягли для тваринної втіхи чорнявих бранок-красунь, а вранці безцеремонно волокли їх, зганьблених, принижених, розтерзаних і немічних, на страту. А чим завнили беззахисні діти, півсотні яких п’яні кати безжалісно розсікли кулеметною чергою біля колишнього льодника? Неповнолітній Л.Рожецький ще в ті жахливі і трагічні дні уявляв пам’ятник, яикй з часом постане біля сумно відомого богданівського яру тисячам безвинних жертв кривавого геноциду із таким зворушливим написом на ньому: «Прошу, хто б не був ти, зупинись. О, подорожній благородний, І яр похмурий і холодний В журбі довкола обдивись. Втамуй і гнів, і хвилювання, В скорботі не опускай очей, Прах спопелілих тут людей Вшануй хвилиною мовчання». А ще були масові розстріли на території садиб радгоспів «Акмечетські Ставки», імені Енгельса в селах Маринівка, Маренбург, Новоселівка, Ново-Кантакузівка, Миколаївка, Володимирівка, Молдавка. Всього понад 120 тисяч громадян закатували, знищили фашисти і їх прихвостні в Доманівському районі. 13 грудня 1945 року трудящі Одеси звернулися до суддів Нюрнбернзького процесу із звинуваченням німецько-фашистським злочинцям! «…О, сівачі страхітливої смерті, хто може вам простити Богданівку – цей жахливий Майданек Одещини! Хай тіні жертв Майданека, Дахау, Освенціма, Богданівки, Бабиного Яру постануть з надр землі, хай передсмертний зойк невинно замучених залунає в залі нюрнбернського суду!..» І перед цим судом міжнародного військового трибуналу постав в січні 1946 року затятий винищувач мирного населення глава однієї з оперативних есесівських груп О.Олендорф, на совісті якого 90 тисяч розстріляних чоловіків, жінок та дітей. А ще раніше, в травні 1945 року, румунський народний трибунал судив 38 військових злочинців. Звинувачувальний акт обґрунтовано доводить, що одним із головних організаторів масових вбивств на території Доманівського району був полклвник Ізопеску – префект Голтянського (Первомайського) повіту. Він створив гетто і табори для євреїв і циган, зігнаних сюди з Бесарабії, Буковини, Трансністрії – Задністров’я, тобто з тимчасово окупованих румунами територій Одеської, ряду районів Вінницької та Миколаївської областей. Перед тим, як розстрілювати в’язнів, Ізопеску грабував їх – відбирав коштовності і цінні речі. Він підписав наказ на знищення 44-х тисяч невільників в богданівському таборі, а військовий суддя Манеску ще на 16 тисяч в’язнів в Богданівці та 18 тисяч в Доманівці. Полковнику Ізопеску допомагали субпрефект повіту Падуре – він же винний у знищенні чотирьох тисяч інтернованих в таборі радгоспу «Акмечетські Ставки» та суддя Веманеску. Начальник жандармерії в селі Богданівка Мелінеску, який відмовився виконати наказ про знищення євреїв в богданівському таборі, заявив, що цей наказ виконали 60 жандармів, які прибули із Голти. Він підтвердив про безпосередню причетність до злочинів в Богданівці Ізопеску і Манеску. Проте суд встановив, що Мелінеску разом з підсудними Бобей і Крістіну знущались над в’язнями за найдрібніші порушення жорстокого табірного режиму, вони ж звинувачені в грабіжництві знедолених. Кат Ізопеску, по лікті забризканий кров’ю дітей і матерів, не гидував фотографувати найбільш «захоплюючі сценки». Звіроподібний виродок по-садистськи спокійно увічнював «свою роботу». Всі злочинці понесли заслужену кару. В жорстоких таборах смерті на Доманівщині загинули люди багатьох професій. Серед них відомі вчені, професори одеських вузів, лікарі, вчителі, артисти…